сти туди човнами. Після наради велів покликати до себе Мощанина. Тут показалося, що його нема ні в теремі, ні у гридниці, ні в капищі, ні у дворищі Рогніди. Боярин пропав як камінь у воду. Саме тоді, коли Свен лютував з цього приводу, прийшов з поклоном від Рогніди старий Снорре і прохав конунґа до неї на хвилину розмови. Свен знав, чого вона хоче і засміявся:
— Скажи княгині, що я не маю тепер часу балакати з жінками. Поговоримо за три дні, а тепер… — Тут звернувся до своїх гриднів — осідлайте на вечір шість баских коней. Зі заходом сонця виїдемо!
І занявся поділом добичі, щоб хоч частинно заспокоїти жадобу наживи у своїх та чужих. Та тут вийшов зразу клопіт. Місцеві, київські гридні більше потребували і швидше могли зужиткувати всіляку куплю чи утвар, ніж полочани або варяги. Показалося, що місцеві варязькі купці не хотіли брати заграбленого у Києві добра, яке могли б пізнати на торзі власники як крадене. Те саме казали й руські гридні. Полочани не могли тягнути всячини з собою, бо дорога горі водою та волоком і без того була нелегка, а залишатись у Києві вони не гадали. І так в один голос усі домагалися срібла чи золота, або хочби міді і то головно у грошах, гривнях, ногатях, дірамах, номізмах, а саме цього було у добичі найменше. Почалися торги і спори. Свен придумав спосіб використати добичу: наказав розвести чималий огонь і у залізних казанах топити золоті та срібні прикраси, посуду,
