тував про щось, а там і щез із товаришами у дворищі. Підглядач зупинився і побачив, як той зі смолоскипом приніс коням пашу. Видко гості гадали довше побути у дворищі старого боярина. Старий Снорре — це був він — завернувся і вже не скриваючись пішов назад.
У той час Володимир був уже на Руси. Ще в Корсуні дізнався Анастас від земляків, що за намовою кесарів печеніги наступили на київську землю, а варяги задумують посадити на престіл сина Рогніди за допомогою полочан, вірних памяті Рогволода. Та князь ні на хвилину не втратив духа. В Олеші підняв дружину та зібрав кілька ватаг бродників, які бажали скористати з виходу печенізьких орд і пограбити їх кочовища у степах. Усієї сили не набралося в нього і тисячі голів та і з такою горсткою не завагався князь іти назустріч ворогові. Як колись Святослав, так і він день і ніч прямував на північ шляхами знаними тільки бродникам та сайгакам.
Воєвода Олешич завзято і з успіхом обороняв південні окраїни держави. З одного боку річки Стугни стояв табор його дружини, з другого широко розкинулись орди печенізьких ханів. Незвичайна меткість противника утриднювала оборону. Раз-у-раз огневі знаки повідомляли, що орда перейшла гряницю. Олешич бачив, що в такій боротьбі тільки даремне витрачує сили і час, та що тільки рішучий удар, завданий орді, зможе спасти погряниччя від неминучої загибелі. Тому покли-
