кав на раду обидвох других воєводів, Всеволода Сулятича з Овруча та Юрія Стеняту з Витичева.
А було це ввечір саме тієї днини, коли на Берестовому полилася невинна кров боярських дітей. У шатрі Олешича на середущому стовпі висіла ікона Богоматері, а перед нею на ланцюжку оливна лямпочка. На розстеленому килимі стояв низенький столик, а на ньому збанок та три чарки. Стенята, малий, меткий, чорнявий, може сороклітній чоловік з буйною чорною бородою живо розмахував руками, розповідаючи свій сон. Олешич і Сулятич слухали його.
Голосна розмова перед шатром перепинила їх розмову. Завіса, яка закривала вхід, відхилилася і в шатро ввійшов молодець, вкритий від стіп до голови пилюкою та болотом.
— Слава Богу! — поклонився Олешичеві, — а тобі, господине, привіт!
— На віки слава! — відповів воєвода. — Хто ти й від кого?
— Від Путяти, тисяцького Києва. Я Степан із Гольші, син Богдара, його бирич. Воєвода Свен із варягами, греками й полочанами опанували Берестово. Добриня вмирає. Прибувай на допомогу, а то пропаде княжий стіл і варяги розсядуться на ньому. Рогніда у змові зі Свеном.
— Пробі! — закричали в один голос Сулятич і Стенята, зриваючись із місця. Тільки Олешич стояв мовчки, а там відвернувся до ікони Богоматері. Воєвода узяв з кута довгий варязький меч у
