дорогій оправі та наложив на голову золотистий кінчастий шолом.
— Іменем Витязя і владою воєводи наказую тобі, Всеволоде Сулятичу, вирушити негайно на Дідів потік і станути по правому боці на сто сяжнів від шляху. Ти, Юріє Стенято, виїдеш зараз за ним і станеш ліворуч у такій самій віддалі. За вами підуть вози.
— Але ж, воєводо! — не витерпів Стенята — це ж очевидна загибіль для тебе!
— Не твоє діло! Якщо я не зявлюся до полудня, то це значить, що я згинув і ви йдіть тоді чимдуж у Київ під руку Путяти. Якщо ввесь Київ в руках Свена, то поверніть на захід у Червенські городи. Звідтіля прийде Мстислав, йому принесете повинну… З Богом!
Хмарний ранок уставав десь ізза лісів, коли піші ратники позбиралися з усієї гряниці і вирушили шляхом у Київ. За ними для оборони їхали кінні гридні, на чолі яких ступав Олешич. Сулятича, Стеняти, їх дружини та обозу не було вже видко. Відділи Олешича мали стримати всю погоню.
Зразу здавалося, що печеніги або не мають відваги нападати вступним боєм на дружину, або взагалі ще не знають, що вона покинула стан. Тому воєвода раз-у-раз підсилав вістунів до піших ратників, щоб поспішали і по змозі дійшли до Дідового потока ще перед набігом орди.
Недовго мовчав ліс. Ось надбіг від ззду отрок і звістив, що на шляху за ними показуються поодинокі їздці. Олешич спинив коня й велів дру-
