ка, Рогволода, ходили здебільша тільки варяги й новгородці, але вічну, невгавну війну на південних окраїнах вели майже завсіди полянські ратники.
Безсильно зісовувалися печенізькі списи та стріли по щитах гриднів, глухо дзвеніли удари палок та кривих шабель об гартовані, булатні вістря київської роботи, зате нічого не стримувало рідких, але куди сильніших ударів простих, широких руських мечів. Голені чуби валилися з коней, рев та скавуління ранених полохали коні напасників і не ставало їм місця від кінських та людських тіл, і печеніги з криком та гамором віступили, бажаючи заманити за собою гриднів. Та тоді голосно, але спокійно залунав усім добре звісний голос воєводи:
— Щити на плечі, чвалом у ліс!
І нагло, звернувшись, дружина стала віддалятися від ворогів. Хани та беґи зрозуміли, що навіть тієї горстки не переможуть отвертим наступом і взялися за луки та аркани. А тоді в одну мить змінилася боротьба у лови.
Миттю перегнали печеніги збиту у тісний круг дружину та окружили її широким та щільним перстенем тятив. Дощем посипалися стріли. Не впав від них, правда, ніодин їздець, але зараз згинуло кількадесять коней, незакритих від заду.
— Чвалом!
З диким ревом наскочили печеніги на задні ряди дружиників і засвистіли їх аркани…
Другий наступ „поганих“ був не менше завзятий першого, хоч багато коротший. Більше тру-
