пів та ранених упало по руському боці. Наказав Олешич їздцям, які потратили коні, взятися за луки, а київські стріли були куди кращі від печенізьких. Кінні гридні повернулися та одним наступом розбили ватагу, яка заступала їм шлях у діброву.
А тоді наче на знак перемоги залунав нагло у повітрі дзвінкий гомін мосяжної сурми. Враз ожило узлісся по боках шляху і на рівнину виїхали дві довгі лави, що сяли від одягу та зброї комонників. Орда вже не відповідала, тільки чим дужче втікала до вибалку, не слухаючи поклику ханів та проклонів Азґи. До тисячі їздців упало на полі, а деякі гурти печенігів опановував уже сліпий переполох.
Щойно тепер Всеволод повірив у можливість перемоги. Витязем, який снився Олешичеві був очевидно він, Сулятич. Захоплення охопило його наче полумя. Він кинув спис і призиваючи Перуна, клином врізався в юрбу печенігів, що втікали.
Але що це таке? Кількох гриднів із найближчої дружини воєводи паде на шию коней, зісувається із них у передсмертних судорогах? З окликом жаху спинюють гридні-переможці розігнаних коней, а в цю мить накриває їх усіх чорнобура хвиля варварів. Три тисячі „поганих“ учетверо перевищали відділ Сулятича і дарма що це були самі вислужені гридні, юрба ворогів умить змінила наступ у розпучливу оборону. Наче кабан, обскочений собаками, кидався Сулятич зі своїми. Його гридні вже не кричали, не співали, а тільки заціпивши зуби рубали довкола себе. Вони склонювали тільки голову не звертаючи уваги на рани та синці,
