на смерть товаришів. Зате печеніги заревіли від радощів і всією перевагою накинулися на Стеняту. Стенята встиг вже збагнути, що значить ця зміна. Тому не наступав далі, ані не подався в ліс, але з усією дружиною вдарив у найслабше місце ворога — у відстань між ватагою Олешича і Сулятича. Печеніги, які тут були, розскочилися і одноцілість боєвої лінії гриднів вернулася.
Настала хвилина застанови між першим і другим ударом, наче тиша перед бурею. Але доволі її було Олешичеві, щоб зрозуміти, яких утрат зазнало його військо в обох битвах. Може третина старої рати, яка тямила ще бої за київський стіл у перших роках після смерти Святослава, лежала покотом на місці, де на Сулятича наскочили „погані“. Впало також багато коней, які не мали щитів ні лат, а піші гридні в отвертому полі були тільки завадою. Воєвода зрозумів, що треба відступати.
— Повертайте коні, кроком у ліс, піші передом!
Почалася третя дія битви. Піші побігли у сторону ліса. Олешич дозволив їм покидати списи та лати і вони щосили в ногах та віддиху у грудях спасали себе втечею. Та як тільки повернулися кінні, наступ усієї орди припинив їм відступ. Треба було боронити життя. Хмара стріл впала дощем на стан Олешича. Раз-у-раз звалювався якийсь їздець із сідла, густо падали коні. Стіна печенігів зі скаженим ревом кидалася в наступ. Починалася січа, летіли „погані“ мов спілі грушки з дерева, падали і свої, а сила навіть найсильніших ослабала.
