— Утеча або смерть! — погадав Олешич, коли побачив, що на обох крилах ватаги печенігів нападають раз-у-раз, так що проста лінія зміняється у півкруг. Покликав обох воєводів і по короткій нараді крикнув голосно:
— Браття, дружино! Не встояти нам сьогодні проти „поганих“! Залишилася утеча або смерть. Вибирайте!
— Нема чого вибирати! — закричали без надуми найближчі. Краща смерть!
— Смерть, смерть! — відгукнулися дальші.
Олешичеві залишилася ще може тисячка гриднів, але удар їх був страшний. Мостом стелилися „погані“ від мечів, списів та копит коней. Цим разом сам Азґа-хан і всі інші ватажки станули на чолі своїх і почалася небувала різня. Погані падали сотнями, та ряди дружин коротшали з кожною хвилиною і затискалися у менший гурт. Очі борців прислонювала кривава мряка, від напруги омлівали руки, віддих рвався у грудях, тільки зуби скреготали від скаженої люти, а з ротів котилася піна. Коні ставали дуба, кусали, іржали наче у табуні, який обскочили вовки. Аж ось Азґа-хан продерся крізь громаду своїх вояків і опинився віч-на-віч з Олешичем. Пізнав його по золотистому шоломі і з диким криком кинувся на нього. Його верблюжим кизяком гартована в Дамаску шабля лискавкою впала на героя і прорубала глибоко сталлю кований край щита. Другий удар мірив у шолом та просвистів тільки у повітрі. Воєвода наче який молодець, звинувся в сідлі, відхилився, а там з усієї сили одним ударом меча роз-
