сік на плечі хана карацену і ранив його самого. Покотився з сідла хан, зверещали не своїм голосом його прибічники, а рівночасно один рев тривоги вирвався з вісьмох тисячей грудей. Невжеж рана нанесена ханові стривожила так усіх? Ах ні! Її ж бачили тільки найближчі. В Олешича рука з мечем опала безсило. Страшний, нелюдський бій зупинився в одній хвилині.
— Витязь, витязь! — закричав надхненно воєвода.
— Витязь, витязь! — в один голос закричали руські дружинники. — Слава, слава князеві!
А там на найвищій точці поземелля осяяний промінням сонця, на величавому, мов молоко білому коні, виринув їздець. Багряний, золотом шитий плащ спливав з плечей аж до стремен, на золотому шоломі маяла барвиста китиця та блищали самоцвіти. Таксамо сяла упряж коня і наче з вогню кований миготів меч.
Хтож не знав цього суворого, страшного лиця? Перед ним корилися народи від крижаного моря по золотоверхі церкви Візантії, від кучургур жовтого піску над Каспієм по зелені луги Тиси.
— Це він, — він сам! — заверещали печеніги і почали втікати.
Великий князь підняв угору меч, а через горбок стала переїздити рать: дружина з південного Подніпровя, яку забрав Володимир зі собою по дорозі. На її чолі їхав Роман Олешич у золотистому шоломі воєводи, візантійських латах та золотом лямованому плащі. За рівними рядами дружи-
