неї був тільки Снорре та декілька слуг, а її перша служебниця з боярського роду мала стати княгинею…
„Ні, неможливо було, щоб Свен брав Мирославу на княгиню усієї Руси. Неможливе було й те, щоб молоде дівча, та щира й люба Мирослава, яка так любила її та її сина, захотіла ограбити їх обоє і то через подружжя з сороклітнім. Ні!“
Сумніви обсіли ум княгині, а годі їй було на них відповісти. І коли вона так сиділа і німо гляділа перед себе, нагло дикий гамір перепинив її думи. В її садах почався бій, з Берестового аж до кімнат долітали вигуки й верески, брязкіт зброї, а Володимирів город засвітив пожежою. Що це було? Якась дальша дія київської ворохобні, але яка? Непевність здавила серце Рогніди.
„Тікати б! — майнула думка. — Та куди? Скрізь вороже населення, деревлянська рать відмовилася, полочан бють, погано!…“
Один Снорре не втратив голови. Він сам умить позачиняв усі ворота і заніс їжу та напиток у таємний льох, де була захована кімнатка на випадок небезпеки. Рогніда заспокоїлася дещо, бо з цієї кімнатки можна було зійти над ріку, і тікати далі водою.
Та на диво ніхто не добувався до дворища, наче воно саме й не стояло посеред боєвища. Дикі верески, стогони, зойки, ломіт та брязк наповняли сади, вдаряли у віконниці та відпливали звільна у напрямі майдану та зїзду на Поділ. Аж ось наче смолоскип загорілося по той бік майдану дво-
