боротьбі святого звичаю зі серцем, вмирає щастя.
Мирослава не все розуміла з цих слів, а зрозуміла, що Рогніда любить Володимира, що вибачення його їй байдуже, та не байдужа їй втрата. Аж тепер стало для неї ясне неодне у поведінці княгині, чого не розуміла раніше. Ось чому вона не хапала за ніж у всі ці довгі-довгі роки, коли то нераз знеможений вином витязь покоївся біля неї непробудним сном. Ось чому не покинула княжого двора підчас подорожей та походів непосидющого князя. Ось чому не позбірала коло себе вчас деревлянського земства, варягів, франків і ворожих новому ладові земських бояр Київщини, не вчинила того, що зробив Свен!…
— Не знаю, достойна твоїх задумів, бо вони за далекі для мене, а знаю тільки, що князь у ніякому разі не підійме руки на тебе і твоїх, бо ворогом Володимира тільки Свен, а не ти.
— Якто? Не я?…
— Свен відібрав присягу полоцької рати на своє ймення, а не на твоє та Ізяслава. Він і сватався до мене, а не до тебе, всупереч волі власної дружини, та твоїх полочан!
— Ах! я добре знала куди він поїхав під вечір із Ґялляром. Та чи гадаєш ти, що він справді бажав мати тебе за жінку?
— Боги знають, достойна! Він дав прилюдно запоруку, якої не ломить ніодин варяг, та чи додержав би слова, хто скаже? Хто раз скривив душею, тому вірити годі!
