Князь випив, узяв кусник колача і видко радів, що дівчина така схвильована.
— Рожі на твому личку, рожі та мак, — говорив заїдаючи — та не за колачем я прийшов, а за другим…
Дівчина спаленіла ще дужче, а таця затремтіла в її руках.
— А візьміть хто від неї мед, бо все що призначене для нас, випє мати Земля.
Прискочив Станко, узяв від дівчини тацю, а дівчина вмить закрила лице рукавом. Опісля другою рукою добула зза пазухи хустину князя і подала Володимирові з поклоном.
— Ти на груди носила її, дівчиио, на серце клала дарунок свого вибранця? Так, вона ще тепла, гріє і пахне твоєю молодістю!
З острахом глянула дівчина на князя.
— Вибач, милостивий! Я мусіла заховати її від очей, бо по неї посягав Свен.
— Невжеж, дівчино, гадаєш, що Свен не добув би її звідтіля? Якжеж ти забезпечилаб її? — допитував, та у веселому, жартівливому звуці глибокого його голосу зазвенів мякший тон ніжности.
— Я пришпилила б її ножем, милостивий! — різко відповіла дівчина, і ніхто, дивлячись на неї, не сумнівався, що вона каже правду.
— Як так, то спасибі тобі, дівчино, за вірність, хай так само вірне буде тобі щастя! Але бачиш, твоя краса не мені зацвила, хоча й велика
