її ціна! Комуж маю віддати цю хустину, а з нею й моє княже право?
Враз загуділо у зборі.
— Мені, мені! — гукали воєводи, сотники, гридні, ба й ополченці. — Киньмо жребій.
Гамір і регіт піднялися звідусіль, та князь підняв руку і все стихло вмить.
— Важке питання тай годі! — заговорив знову, — я міг би звернути тобі свободу, та твій батько старий, міг би віддати тебе не тому, кому треба. Міг би веліти кинути жребій, та відомо, що найбільше щастя у дурнів… Гм!
— Милостивий князю, віддай хустину тому, хто повалив твого і мойого ворога — сказала поважно дівчина.
Ніхто не засміявся. Кожний чув, що ці слова не жарт. Усміх щез із лиця Володимира.
— Хтож це такий? — спитав зацікавлений князь.
Та в цей мент усміхнувся, коли побачив Романа, який виступив з гурту і станув коло дівчини.
— Мені віддай її милостивий! — сказав спокійним певним голосом. — Не за заслугу, а по закону любови.
— Як так — повеселів князь, — то зайве й ваше прохання. Воєвода Роман молодий, та самі бачите всі, що сила в нього та завзяття небуденні; а щодо дівчини… то їй Богу, не знаю, чи хто другий зваживсяб посягнути по неї після Свена?.. Щож, бери, хлопче, чи пак достойний воєводо. Даю тобі її хустину, як обіцяв перед виїздом у Ві-
