зантію. При цьому заявляю всім загалом і кожному зокрема, що воєвода Роман не в дарунку дістав цю хустину, а виборов її мечем, як ялося героєві! А тепер ведіть мене до Свена! цеж моє друге діло!
Веселий гамір, який був наче відгомоном на слова князя, нагло стих, лице Володимира скамяніло, по всьому зборі пролетів лиховісний дух Морани.
— Він оттут, милостивий! — сказав Станко з поклоном. — Розступіться!
Враз подалися на боки Козняк, Мирослава, Роман, служба, ополченці та гридні. На поламаній лаві перед хатою сидів варяг. Синя, майже чорна ліва рука, розпухла наче довбня лежала безсильно та непорушно на колінах, а з місця, де були ремені, скапувала кров. Його обличчя було спокійне і суворе, як завсіди, тільки жовте, наче у мерця. Уперше від коли Володимир покинув Київ, стрітилися обидва давні герої, а перед очима обидвох душ промайнули марива минулого. І зраз Володимир. маючи перед собою найзавзятішого ворога пригадав собі все те, що бачив на Босфорі. Перед ним тут у поросі, крові та гнилі лежить минуле, пережите, погане, а нове видане незбагнене виростає йому у душі. Хриплий та сильний ще голос Свена вирвав його зі задуми.
— Чого глядиш на мене так довго, Володимире? — питав варяг. — Давно ти не бачив мене? Ждеш рога з напитком та привіту конунґа? Дарма! Ріг не оправлений, мед випитий, а конунґ програв ставку життя. Ха, ха!
