— Дивлюся у минуле та у майбутнє, Свене, а ні з одного ні з другого не вільно глумитися, тим більше, коли тінь смерти паде нам на чоло — відповів суворо князь.
— Минуле у нас спільне, Володимире, і хіба дурень завертає до нього, коли нема вже з цього користи. У майбутнє забігає лише боягуз, бо справжній герой вдаряє мечем та жде жребія смерти або перемоги.
— І ти не бачиш ще того, що між нашим минулим і майбутнім лежить пропасть? Ти не збагнув ще, що конунґ не те саме, що варяг на зміїному човні!
— Я знаю тільки, що вільно героєві та по чому пізнати боягузів…
Враз потемніло лице Володимира:
— Знаєш? Герой не бреше, не обманює і не зраджує! — сказав різко — а роблять це саме боягузи. І не хто інший, а ти зрадив мене, обманув своїх гриднів і полочан, обрехав Козняка.
— Тебе я не зрадив, бо всякому свобідному героєві вільно посягнути по владу. Усе на світі застромлене на вістрі меча. Раз ти полишив мене у Києві, то ти дав мені волю йти, куди захочу. Кознякові я сказав те, що вважав правдою…
— Брешеш, падлюко! — вирвалось у Станка. — Перед княгинею говорив ти не те. Тепер ми вже знаємо, і то саме з твоїх уст усю правду.
— Ах!
Очі варяга хотіли якби пробити Станка своєю діявольською скаженістю.
