Здавалося, що юрба ще у прияві князя таки справді розірве Свена на шматки. Потоком рушила громада на дворище Козняка. Та нараз Свен устав. Спокійно, гордо, як колись на Берестовому поглянув на юрбу владним поглядом. Праву руку простягнув вперед та крикнув:
— Не вам судити конунґа! Дяка тобі за правду, Володимире!
І спокійно, певною рукою вбив собі у бючку на шиї маленьку золоту голочку. Хвилину постояв просто, відтак зробив пів обороту у бік і тяжко впав на землю. Ібн Дауд не ошукав варяга. Отрута вбивала мов блискавка, без болю та муки. Ніхто не смів доторкнутися трупа. Грізний і величній, як за життя лежав витязь на землі, тільки його іскристі очі затемнилися і погасли.
— Поховайте його за законом! — приказав Володимир. — Ми живі воюємо тільки з живими. Прощавайте!
— Слава, слава князеві! — залунали оклики, а в їх супроводі поїхав Володимир на Берестово.
— Здоров був, волхве Перуна! Не ласка твоя була стрінути володаря тієї землі, як ялося здавна, хлібом-сіллю, запашним димом та співом дівчат? Забув ти за той час за мене, правда?
Аж до землі похилився волхв від цих насмішливих слів. Він стояв у воротах капища сам
