Мирославою перед візантійською виправою, стояла й тепер дівчина, нетерпляче вижидаючи Романа. Коли почула тупіт коня і угледіла худощаве, вітрами загоріле лице молодця, вся спаленіла й побігла йому назустріч. Звіталися, наче вперше бачили себе.
— Коли їдеш? — спитала дівчина, коли він обняв її.
— Сьогодні!
— Ох, це неможливе! Я не пущу тебе!
— Щойно казав мені те саме батько. Невже ви змовилися? — жартував Роман.
— Не смійся, Ладо моє, — мрійно говорила дівчина, горнучись до воєводи, — я знаю, що ти не для примхи покидаєш мене знову, одначе я таки справді боюся…
— Чого, дитино? Другого Свена важко було б найти і у Скандинавії, не то тут…
— Я й не про себе боюся, а про неї… — пальцем показала на терем княгині.
— Про Рогніду?
— Так! Вона страшна стала від смерти Свена. Раз-у-раз кличе своїх богів, молиться, плаче, то чепуриться і примірює строї, видобуті зі старих, сріблом кованих скринь, які Володимир привіз був іще з Полоцька. То знову впадає наче в шал, рве волосся з голови і одяг на собі. Сьогодні прийде князь, бо заповів свій прихід. Я боюся, що вона кинеться на нього, або що він убє її. Тому благаю тебе, залишися.
Роман задумався.
