— Знаєш, щоб Володимир убив Рогніду — у це я не вірю, коли він не вбив її досі…
— Але ти не знаєш княгині: вона сама так його роздратує, що він стратить рівновагу. Ти не знаєш на що може зважитися жінка, коли любить…
— Невжеж вона любить його? — скрикнув Роман здивований.
— А ти гадав, що ні?
— Я гадав, що вона його ненавидить.
— Любов не кінчається ненавистю. Сьогодні, коли я натякнула їй на ненависть, вона засміялася і каже: „Ах, ти дурненька, якби я була за нелюбим мужем і він мене покидав, то я раділа б, що дав мені свободу. Не ненависть, а байдужість це гріб кохання“. Романе, залишися!
Ніжно пригорнув Роман дівчину і довгу хвилину мовчав.
— Щож, хоч я гадаю, що моя приявність тут зайва, я залишуся на один день.
— Рука вірного слуги нераз уже врятувала життя невинному.
— Ох, Миро, наш князь христіянин, який не скривдить і ворога, не то жінку… Він-жеж і Свена не карав, а про Мощанина та твого батька і не згадає. Рогніда, яку Володимир може тільки єдину любив, мала б бути у небезпеці? Ні, це неможливе!
— Саме тому в небезпеці! — живо заперечила дівчина. — У його серці огірчення, у неї гнів і жаль і ось вони зустрінуться…
