— Князь не жінка, Мирославо… Цить, князь іде!…
Роман дав знак чурі, щоб відвів коня до стайні і ввійшов разом із Мирославою до палати. Вони розмовляли ще довго, заки не почули живої розмови князя з Рогнідою.
Коротко, нервово відповідала княгиня. Звичайні вислови чемности прозвучали без відгомону.
— Чи пан мій бажає повечеряти при своїй рабині?
— Знаєш добре, Рогнідо, що ти не рабиня, навіщо ж дратувати мене?
— А чим же я, як не рабиня? Не жінка, не сестра! Не по волі вікую вік при тобі!
— Саме тому приходжу до тебе, Рогнідо. Нас злучив важкий злочин давніх днів, та вся моя покута, якою я бажав змити мій гріх, не найшла ласки у твоїх очах. Не життя мого бажала ти, а смерти! Ти навіть спілку завела з моїми ворогами, сама добувала на мене меч, дитинку нашу затроїла трійлом ненависти до батька…
— Невжеж ти осуджуєш мене за це?
— Не мені тебе судити, бо я сам винен усьому: і ненависти, і змові, і злочинам. Та раз не можу віддати тобі життя, то можу вернути тобі хоч в частині те, що взяв від тебе. Даю тобі полоцьку волость, спадщину Рогволода. Йди туди враз із полочанами, яким вертаю волю, зброю та човни, і управляй нею. Нехай син твій не ски-
