тається ізгоєм на чужині, ані не гнеться в ярмі, яке навчився ненавидіти!
Серед тиші, яка настала після цих слів, Мирослава виразно чула, як княгиня заплакала.
— Ти плачеш? — мягко спитав Володимир. — Плач, Рогнідо, плач, як і я плакав колись кривавими сльозами над своїми гріхами, та виплакавшись вибач мені злочин, яким я прогрішився незрячий!
— Ох, я не плачу! — відповів різко голос княгині. — Мої сльози не вода, а кров! Волость я приймаю, бо вона моя, а сина візьму з собою, бо він теж мій. Відійду зараз, як тільки позбираю те, що залишилося мені по батькові. Доля, яка нас злучила, розлучає нас тепер, а моє місце при тобі займе друга…
— Рогнідо! — скрикнув Володимир, а в голосі його звучав гнів і біль. — Даремне ти завертаєш споминами до давніх днів і до незагоєних ран? Чи на те, щоб завернути мене з дороги, на яку я ступив цієї весни? Даремне зусилля. Моє життя не належить уже до мене!
— Чому? — різко залунав запит.
— Тому, що воно є власністю народу і всієї землі Дажбога!
— Ха, ха, ха! Колись ти казав, що ця земля твоя і народ твій! А я кажу це ще й тепер.
Рогніда встала й поступила крок до Володимира.
— Ти не розумієш моєї правди, Рогнідо! — відповів князь. — Усе довкола тебе змінилося
