і дозріває вже до вищого розуміння життя та обовязку, а ти все ще живеш варязькими маривами. Держава від Волги по Тису це не човен, а я не варяг!
— Говориш про державу, як грек!
— Бо я грецької віри, Рогнідо, віри, яка висловлює все те, до чого додумався я сам, коли прозрів.
Настала мовчанка і Мирослава почула, як князь наливав собі чарку меду, чи вина у срібну чарку.
— Бачиш, Миро, що Рогніді не загрожує нічого, — сказав шепотом Роман, — хочби тепер навіть у її руці був ніж — Володимир не покарав би її. Він зводить з нею порахунки, як зі Свеном і вони обоє щезають з його життя…
— Ходімо звідсіля! — відповіла дівчина. — Я не можу слухати таких слів прощання. І якби хто догадався, що ми були свідками такої розмови, то нам самим було б соромно перед власною совістю.
У березні 988. р. прибув до Києва льоґофет Скіллос і привіз з собою кількадесять духовників, переважно болгар і полян, які довгий час пробували, а то й народилися у Болгарії, Корсуні чи Візантії. Вони мали зі собою церковну утвар, книги писарів і іконописців та безліч ікон, зібра-
