рим оком на велич княжого стола та радо поможуть її притемнити.
На жовте старече лице Козняка завітав давно невиданий румянець.
— Честь вам, гості, що в мому горі осолоджуєте мені гірку долю. Усі мої святощі споневіряв князь, ви віддаєте мені їх! Чи князем буде син Рогніди, чи мій зять, це не важне! Важне, що тепер тут між нами ми заперечуємо Володимирові право рішати про вінок Мирослави та її долю. Ми — тут старий вдарив себе кулаками у груди — ми теж княжого роду! А це для мене найважніше! Тому знайте: усе майно, яке набув я колись гречником та зложив у витичівських та овруцьких складах, передаю вам. Орудуйте ним, як ваша воля. Продайте навіть товар із пасовиськ на Пороссі і човни на Дніпрі та Припяті, тільки цю хату та огороди залишіть мені. При свідках кажу тобі про це, Свене, бо ти маєш бути в усьому мені провідником.
— Очевидно, що Свен поведе усю справу, — підхопив Мощанин. — Волхв Ярослав розбурхає нарід словом та грошем із Дажбогової скарбниці, я збіратиму вістки зпоміж боярства на Берестевому, а Свен повезе гроші на захід…
Рада, яку відбували бояри зі Свеном, затягнулася пізно в ніч. Вже сіріло на сході небо, коли запало рішення, що за три дні має з Києва вирушити на Волинь у Мощаницю валка возів із достатками Козняка під проводом Свена.
