— Привіт тобі, боярське дитя! Чи є в тебе охота вислухати моїх слів?
Мирослава не знала, що відповісти.
— Не знаю, — відповіла непевно, — не знаю, чи ялося мені слухати слів чужого мужа в неприяві батька. І так моя відповідь не матиме ваги без його слова. Тому краще зажди, аж батько вернеться з Витичева.
— Ні, дівчино! — усміхнувся Свен. — Я не припадком зайшов до тебе у таку пору. Здавна, вже від кількох літ стежить моє око за розцвітом твоєї краси. Ти знаєш, а як не знаєш, то я тобі скажу під порукою чести вікінґа, що велике діло затіяли тямущі мужі цієї землі, а між ними є твій батько та верховний волхв Перуна. Кров заллє всю землю, а ясні мечі притемнять блеск золотого царського вінка, який везе з Візантії Володимир. Палкі обійми коханої це найвища насолода, яку може дати мужеві життя і після неї не страшна вже нікому смерть у бою. Тож не дивуйся, що і я, втомлений боями та незаспокоєний у свому бажанні, йду за весняним поривом. Чи ти зрозуміла, дівчино?
Живо забилося серце в Мирослави. У цього варяга виявилося уповні все те, чого недоставало Романові, а всеж слівце завмирало на її устах. З глибоко осаджених очей Свена йшов на неї жах перед його безоглядним самолюбством. Чи вона, дочка боярина є тільки даром Льосни для героя? Чи вона не має тих рівних прав, про які так гарно говорив Роман? Роман мав доброту і не сліпив її
