боротьби з ятвягами, друга у червенських городах. Сам Мстислав міг кожної хвилини зі своєї залісецької волости зібрати яких півтора сотні піших ополченців та до пів сотні кінних ратників.
Мстислав зі Станком виїхали з Києва. Рівночасно биричі воєводи підняли все пограниччя проти „поганих“ та ждали тільки приїзду князя, на пороги, щоб повідомити його про зраду і змову. У городі збіралося поготівля христіян для оборони княжого стола, бо дружина мала теж небавком вирушити на Рось.
Мстислав і Станко їхали тільки удвох з трьома отроками. Один із них віз на вючному коневі поживу, якої могло бракнути на волинсько-поліському пограниччі, два другі вели по два запасні коні. Зразу їхали краєм багатим, багатолюдним, з широкими протертими шляхами, при яких раз-у-раз попадалися оселі.
При кінці десятої днини добилися до города Володимира і тут уперше почув воєвода відгуки київських подій. Перед тижнем був тут уже воєвода Свен і познайомив з ними волинське боярство. Не забув розказати про змову чільніших огнищан та бояр у надії, що зєднає декого для своїх задумів. Та ще не зазеленіли пожарища й могили після останнього наїзду ятвягів, не оплакали ще волинські роди побитих мужів, батьків і синів, і не було охоти знову воювати.
Про все інформував Мстислава тисяцький князя Ростислав Соломирич, людина тямуща, метка й відважна.
