— Добро з приходом, боярине! — привітав Станка у дворищі Мощанина тивун Албаз. Він був онуком ховарезмійського раба, якого колись дід Мощанина привіз із Ітиля над Волгою. Албаз мав низьке чоло, скісні очі, висунені лицівки, а вся його поява мала в собі щось підлесного та хижацького, наче у тмутороканського барса.
Станко кивнув головою, але не відповів. Мощанин остерігав його нераз перед тивуном. Обійстя мало небуденний вид, ні в чому не нагадувало обійстя боярина — хлібороба або купця. Замість стогів та оборогів довгим рядом стояли тут стоси мішків із борошном та крупою, покриті від дощу волячими шкірами, бочки зі ситою та кисілем, а великі продувні сушні, де сушено звичайно шкіри, льон, коноплі, всяке зілля або садовину, були повні вудженого мясива та сушеної риби. Виглядало воно на склад харчів біля княжої гридниці, тим-більше, що у повітці біля самого двора, де звичайно переховувано найпотрібніші знадібя, вершилися вязки ратищ, стріл та чималий стіс тугих, шкірами критих щитів. Кільканацять варягів зі щитами на плечах та мечами при боці вешталися по обійсті і кілька із них обступило Збранича при вході. Слова Албаза успокоїли їх.
— Де товар? — спитав.
— Біля столярні! Тут є всього кілька коров для молока та сира. Боярин не велів показувати
