ряді руського боярина, два другі варяги. Вони належали до полчища ятвягів, які йдучи найчорнішими нетрями, перейшли уже мало не всю Волинь. У поході ятвяги живилися принесеними припасами, не займали ні поодиноких людей, ні селищ, тому й переходили швидко й незамітно. Аж під Володимиром мали виплисти на хвилях крови й пожежі, а покищо скрилися в лісі. Були це тугі мужі, біляві, широкоплечі, синьоокі, худі й костисті, швидкі та пружисті, як пристало на ловців. Мали вони і коні, малі, кудлаті, сильні, на яких їздили легко крізь багна та вертепи. Безпросвітня нужда примушувала ятвягів шукати раз-у-раз добичі у землях засібніших сусідів. Тому користали з кожної незгоди між боярами, ворохобні селян, або погряничних спорів і запускали свої загони углиб нещасних земель. Вони шукали головно всяких припасів, брали і бранців, засібних бояр та купців на викуп. Усе, чого годі було узяти, — нищили, а ріжнилися від варягів та печенігів тим, що не були такі кровожадні й воліли, щоб населення від них тікало, замість побивати його.
Втомлені цілоденною мандрівкою, спали ятвяги довкола огнищ. Трьох мужів на ведмежій шкурі вели розмову уривково й пиняво, попиваючи з турових рогів мед. Були це Свен, Арне та ятвязький куніґас Лянктас.
— Північ уже минула, — сказав Лянктас, — час вислати стежу.
— Навіщо? — спитав Свен. — У Мощаниці
