ка, на схід лежало селище, на південь управні поля та сіножаті. Простір між лісом і частоколом був порожній, зарослий тільки короткою травою. На ній паслося або спало кільканацять коней, а біля них лежало на землі двох пастухів. Мовчки виступали з темного ліса громади ятвягів, усіх їх могло бути до двох тисяч, решта залишилася в лісі, розкинена вздовж шляху, а було їх удвоє стільки. Четвертина мала коні, інші йшли пішки.
Аж ось із близького озерця понісся крик журавлів. Мов на даний знак обидва конюхи зірвалися з землі і стали зганяти коні в табун.
— Не сподіваються нас у дворищі! — сказав Лянктас до Свена. Цей кивнув головою :
— Так, але як тільки табун причвалає домів, побудяться всі. Треба наступати якстій — відповів.
На даний знак ожив ліс і з кущів на окраїні ліса, наче хвиля припливу на скалистий беріг, хлинули дві тисячі шкірами вкритих мужів. Коли добігли до дворища, тоді з тисячі грудей добувся не крик, а рев, такий страшний і нелюдський, що здавалося самі палі частоколу від переляку постеляться мостом на глибокому рові. Та несподівано перші гуртки ятвягів чомусь стрималися. В тиші ранку виразно і ясно почувся дзенькіт та свист стріл. Очевидно, дворище мало доволі сильну залогу, дотого ще й із близька замість стріл стали вилітати убивчі ратища.
Свен, як досвідний борець, збагнув у одну
