мить, що має перед собою приготованого ворога. З верхів остроколу посипалися ратища і стріли. Зі шляху з розмахом доскочили ятвяги до частоколу і стали його рубати. Даремне намагалися гридні й ополченці списами спиняти напасників і разили їх крізь кожну шпару. Даремно сипалися стріли та ратища згори. Швидко попадали поодинокі палі, а вкінці й ворота…
Рев тріюмфу загремів над дворищем і на чолі найхоробріших вдерся Арне на майдан.
— Гей, до складів! — кричав він і з усіх сил біг за гриднями, які відперті від частоколу, засіли за мішками та бочками. Вони задалегідь уставили з них друге забороло незгірше першого і зпоза нього знову стали сипати дощем стріл на ворогів. Найближчі ватаги послухали зову датського князя, але Лянктас, який ступав за ними, стримався. Десь здалека, від ліса, щораз виразніше долітали якісь вигуки та зойки, ніби відгомін бою. Почувався навіть тупіт коней. Що це було?
— Куніґас! Куніґас! — закричали нагло тривожні голоси. — Ми в засідці! Рятуй себе і нас!
— Назад! — рішився вмить досвідний ватажок. — Назад! — гукнув на своїх і вискочив крізь розрубані ворота дворища на пасовище.
А тут побачили його очі цілковитий погром ятвягів. З глибини ліса за його ратниками висипалася ціла юрба руських ополченців. Бояри на конях давали їм лад, а куди краща зброя дулібів ширила між заляканими ворогами заколот. Вмить
