— Пусте, що їсти — говорила повільно, протягаючись наче кітка зпросоня. — Важне, щоб бути гарною та стрункою.
Даремне говорили їй жінки та дівчата, щоб подбала про хазяйство, про страви, які любить Святополк.
— Що ви таке? — сміялася. — Вінже-ж до мене прийде, не до миски. Я себе приберу як тую квітку намальовану, заквітчаю гарним зіллям, поцілую черлені губки, аж кров попливе по вусах, руками пригорну, ніжками здавлю, що душа з нього вилетить та сяде мені на плече глядіти в очиці. Або то біла голова, довго молода? Гей! шкода заходу! Полиняють брови, личко зівяне… а тоді і всі скарби Візантії не знадять його, не то повна миска!
І справді, добре розуміла боярина Живійка. Він і не запитався, хто ладив йому їжу, а насолоджувався тільки красою господині. На всі завваги братової та бояр, відповідав неодмінно:
— Не молодик я і не хлібороб. Дітей у мене не буде, а ще якби були, то я радше себе й вас убив би та все Заріччя спалив до кореня, ніж покинув би свою квітку намальовану. Поза боротьбою та дружинним побутом княжого гридня одне добро дає життя мужеві — молода, гарна дівчина. У мене люба те саме, що у співця струни. А чи є для співця щось дорожче струн?
Ідучи в останній похід, Святополк скликав рідню та старших кметів з околиці та передав Заріччя жінці, щоб пізніше ніхто не перечив вдові права посідання. Та як тільки Святополк від'їхав,
