Святополк зайшов у літа доволі далеко, заки подумав про сімю, а коли подумав, що вже крайній час обзавестися жінкою, було запізно. Біля його товаришів давно вже підростали цілі гуртки дітвори та молоді, та самітно, невідрадно, сумно було у Заріччі. Бояриня Ольга, а за нею всі сусіди, привикли вважати його посілля дідицтвом Млада, наймолодшого Збранича. Та не так гадалося, як склалося. З останнього походу вернувся Святополк не сам один. З ним була невелика ростом чорнявка з чудовим личком та очима, чорними як нічка у Чорногорі. Гарні були дівчата на Руси, чи то в боярських дворах, чи мужицьких хатах, одначе такої кралі не бачив ще ніхто у городській волости. Її то впровадив Святополк у двір та наказав челяді служити їй як боярині. Поправді вона схожа була більше на княгиню, бо мала золоте чільце, намисто з грецьких монет і чудові сукні. Зате поведінка її була чудна. Вона не займалася нічим поза вишивками та виправою дорогих шкірок. Ніхто не вмів так виправляти шкірки, як вона. У Заріччі цією працею займалися гарбарі, а жінки мали з варивом та господаркою дуже багато діла, яке займало їм мало не ввесь час до пізньої ночі. Про все те Живійка не мала поняття. З легким, згірдним усміхом гляділа на забруджені від праці руки жінок та знизувала раменами на вид заставлених столів. Шматок сушеного та вудженого мяса, сухий коржик з якоїнебудь муки, а то і капуста, буряки чи лобода, кришка меду, ось і все, чого треба було їй до життя.
