Того самого вечора, коли Грива зі Збраничем радилися у Мощаниці над добром городської волости, до Києва доїздив самітній Свен. Їхав поволі, пильно розглядався довкола та поза себе. А доводилось стрічати чимало людей на великому шляху, який вів із Києва на Ізкоростень, Овруч, у Луцьк та Володимир. Були це здебільша купці або втікачі з пограниччя, які на час заверюхи переносилися у спокійніший край на півночі. Від цих то утікачів дізнався Свен, що печенізькі орди наступили вже на землі Володимира та що вся дружина вийшла на пограниччя їм назустріч. По цьому боці річки Стугни мало прийти до рішального бою. Але орди були ще заняті грабежами пограниччя, а відділи Олешича ганялися за ними, так що ніколи не було всіх сил разом, тимто одні боялися других.
А ось і перші київські сади, повні скиненої на моріг, запашної садовини та пооббиваного з дерев привялого вже листя. Високі тини городських укріплень гостро зазначувалися на тлі неба. Свен стримався. Його могли не пропустити у город. Скинув лук, рогатину, зліз з коня, закинув на ліве плече кожух так, що закривав зовсім зранену руку, а сам пішов, як колись давно, певним, безпечним кроком у ворота. У сутіні вечора не видко було знищеного одягу, примарнілого лиця та сивого чуба воєводи. Гордо піднята голова та брязк меча
