Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Ідоли падуть. Том 2 (1938).pdf/77

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

вує молодих здорових рабів, яких крадькома вивозять через усю Европу до Італії та Еспанії, знав, що через руки цього безсовісного торговця йде крадене добро з Києва, Вишгороду, Витичева — проте він не видавав його ні словом. Ібн Дауд мав найпроворніших посередників у всіх землях Володимира і міг найшвидше поширити потрібну поголоску, чи вивідати про якусь важну подію. Він обертав величезними сумами гроша і знав дорогу до всіх, кого можна було обдурити, чи перекупити. А набув він усе те своєю небуденною проворністю серед людей, які були наївні та добросердні. Щирість, добросердя та наївна простота складалася споконвіку на вдачу полян і обдурити їх було дуже легко. При всій силі своїх хитрощів та відвазі Дауд зблід, коли побачив перед собою Свена.

— Ти, тут, воєводо, живий? — і насилу потягнув його за собою на другий бік сіней у малу кімнатку, де звичайно просиджував сам.

— Єгово! — відсапнув, запускаючи завісу та закривши подушкою мале віконце, крізь яке можна було заглядати з вулиці.

— Чого боїшся, боягузе? — спитав Свен. — Невжеж мене шукають?

— Шукати? Хтож мав би тебе шукати, достойний? — спитав жид з цікавістю зачаєного хижака.

— Ті, кого ти боїшся! — була відповідь.

Ібн Дауд покрутив головою та пробурмотів під носом проклін:

— Я знаю, що ятвягів розбили. Хтоб то сподівався, що волиняки позбираються на час!