вує молодих здорових рабів, яких крадькома вивозять через усю Европу до Італії та Еспанії, знав, що через руки цього безсовісного торговця йде крадене добро з Києва, Вишгороду, Витичева — проте він не видавав його ні словом. Ібн Дауд мав найпроворніших посередників у всіх землях Володимира і міг найшвидше поширити потрібну поголоску, чи вивідати про якусь важну подію. Він обертав величезними сумами гроша і знав дорогу до всіх, кого можна було обдурити, чи перекупити. А набув він усе те своєю небуденною проворністю серед людей, які були наївні та добросердні. Щирість, добросердя та наївна простота складалася споконвіку на вдачу полян і обдурити їх було дуже легко. При всій силі своїх хитрощів та відвазі Дауд зблід, коли побачив перед собою Свена.
— Ти, тут, воєводо, живий? — і насилу потягнув його за собою на другий бік сіней у малу кімнатку, де звичайно просиджував сам.
— Єгово! — відсапнув, запускаючи завісу та закривши подушкою мале віконце, крізь яке можна було заглядати з вулиці.
— Чого боїшся, боягузе? — спитав Свен. — Невжеж мене шукають?
— Шукати? Хтож мав би тебе шукати, достойний? — спитав жид з цікавістю зачаєного хижака.
— Ті, кого ти боїшся! — була відповідь.
Ібн Дауд покрутив головою та пробурмотів під носом проклін:
— Я знаю, що ятвягів розбили. Хтоб то сподівався, що волиняки позбираються на час!
