ся в його глибоких темних очах. Та все таки з них гляділа ще молодеча сила духа. Біля недужого сидів на високому стільці праведник Євзевій в епітрахилі, а на столі біля нього стояв простий деревляний хрест та замкнена скриночка. Дві воскові свічки горіли по боках хреста.
— На санях — говорив Добриня — буває людина мудріша від усіх ідолів, яким покланялася в житті. У мене мало часу і я бажаю вмерти христіянином.
— Я так і знав, що це дух твій лякається темного майбутнього — відповів Євзевій.
Добриня усміхнувся.
— Ні, брате! Жаху в мене немає! Я не лякаюся нічого. Бо хто все життя ходив просто і ні разу не збочив з наміченого шляху, той жив праведно.
— Ба, але чи шлях цей та ціль були добрі, гарні, милі Богу?
— Усе, що потрібне та корисне для рідного краю — добре, благородне, праведне, а всі дороги, які ведуть до цього — гарні!
Перевів дух, попив із кубка меду й опав на лежанку.
— Не думай, що у домашньому побуті державний муж може глядіти насолоди у злочині, що добрий, тямущий володар, може бути поганою людиною. Не вір у це, бо це брехня! Нема людини праведної в одному, а лихої у другому! Бо поганий приклад це згіршення, а згіршення це теж злочин!
