— Ти вигубив наші діти! — кричали одні.
— Кров їх упаде на тебе та на твоїх! — ревіли напів через плач другі.
— Чи дозволите сказати слово, брати? — спитав. — І я заплатив смертю свого наймолодшого внука! — була спокійна відповідь і враз випрямилася похилена стать старця понад голови всіх. — Ніхто не сміє сказати, щоб моя жертва була менша від інших. А щодо провини, то у чомуж вона? Чи в тому, що я піддав вам гадку післати діти у княжу дружину? Тут завинила злочинна злоба варягів, тож на них відомстіть свою кривду!
— Нехай князь карає винних, це не наше діло!
— Кажеш, що нам ніяке діло до княжих справ? А чомуто земські ремствують на дружинників та на дружинних бояр? Бо держава стояла досі тільки на них, а не на вас. Володимир перший вирікся варязької дружини, і опер свою владу на вас, а ви кричите, яке вам діло? Свен зрозумів це найкраще і вчас налякав вас, а тепер посягає по княжий стіл. Саме був у мене його післанець. Він домагається видачі скарбу!
Мовчанка залягла збір. Якто? Після різні дітей, варяг домагається від земського боярства влади, скарбу, піддачі, вірности? Це ж нечуване!
— Володимир? Наше сонце? Куда там? — кричали голоси. — Це варяги творили таке в Полоцьку, а в нас за Ігоря!
Гамір ріс із кожною хвилиною, врешті молодші кинули гасло: „До зброї!“
