на людей Святослава і вмить почалася січа. Здрігнувся Свен у теремі, почувши лоскіт. Замкнений звідусіль, він міг тільки вмерти. Але свідомість суворого становища ні на хвилину не збентежила його. Він казав отрокові привязати собі щит до лівого рамени, а підгоєне передрамя овинути під щитом овечою шкірою. Запустив на лице окап шолому і вийшов на рундук. Схвильовані та мовчазні зібралися варяги довкола конунґа.
— Вікінґи! — закликав Свен могутнім голосом, який глушив навіть гомін вічевого дзвона. — Ось хвилина рішення! Одін спрямував своє око перемоги на майбутнє побоєвище. Хто зі мною? Хто сприйме жеребій смерти з білих рук?
— Всі, всі! — загула громада в один голос, і мечі із грізним стуком забряжчали об щити.
— Веди нас, веди! — кричали в юрбі старші мужі, купці чи гридні.
Високо підняв Свен лискучий меч і пішов уперед, за ним збитою лавою, ніби клином ступали варяги, вкінці ратники Еріха під проводом його самого і Ґялляра. Густо стовпилися і кияни перед брамою княжого двора. Воєвода Богдар ждав іще тільки на бояр, щоб почати наступ, коли нагло розпахнулися ворота і довгими кроками наче стадо хижих вовків вибігли із них варяги. Але в міру того, як чоло відділів перло вперед, розвивалися й по бокам молодші гридні у два крила.
Ніби залізними кліщами обіймали вони змішану першим наскоком юрбу і придавлювали її до хат і парканів. Задні не могли дати помочі пе-
