ська знад річки Стугни покине стан; хоч можна б тоді побити варягів, але погряниччя залишилось би без оборони і як колись за Святослава, печеніги облягли б Київ.
— На час до заходу сонця скажу вдарити у вічевий дзвін! — рішив Путята, — а тоді скочимо рівночасно з обох боків і на вечір знову будемо панами у власній хаті!…
Тимчасом на Дніпрі плили човни здовж лівого берега незамітно для киян, швидко і справно. Пізнати було, що правили ними справжні моряки, навиклі до морських валів та річних бистрин. На носі переднього байдака стояв високий сивобородий муж у крилатому шоломі, дещо схожий на Добриню. Переди байдаків були повирізувані у всілякі дивовижні страховинні подоби зміїв, вовків, медведів, не було тільки щогол, ні вітрил, а то можна б було гадати, що нові варяги йдуть на підмогу Свенові. Були це полочани, здебільша варяги, або давні гридні Рогволода.
Байдаків було двацять, а в кожному у заграві сонця блищало до півсотні ясних шоломів. Довгим рядом причалили байдаки до берега і заки хто міг сповістити воєводу Святослава, десять сотень гриднів було вже на березі. Вони полишили човни біля прибережних палів, а самі швидко та в порядку стали дертися на Берестово. Крик піднявся між жінками, старцями та дітьми, які бажали остерегти своїх. Та вже було запізно. Крикам остороги відповів зі садів Рогніди брязк зброї та гомін боротьби. Це полочани Гельґія наскочили у садах
