ських бояр. Дощ ратищ та стріл посипався на людей Ґялляра, і Свен, який приглядався всьому з вікон терему, зрозумів, що до приходу Ґельґія може хіба тільки боронитися на Берестовому і то з напругою всіх сил. Еріх і Ґялляр із втратами перейшли у княжий двір. Капище залишилося в руках купців, а оклик тріюмфу привітав цю перемогу.
З другого боку Путята вислав Святослава Гречника з іншою ватагою в обхід, щоб від ріки окружити Берестово і через сади Рогніди напасти на варягів у теремі. Після обіду мав великий вічевий дзвін киян дати знак до головного бою. Варяги після першого наступу киян зрозуміли, що не обрахували своїх сил визвавши до бою велитня. Поляни не були кельтороманські здохляки, ані зашиті у шкіру тюленя й озброєні кістяними стрілами люди півночі. У свому серці вони не знали страху перед появою варягів, як мешканці Німеччини, Франції, Італії або Англії. Варяг був для русича купцем або гриднем князя, свого чи ворожого, який справді служив вірно, хоробро, справно, та пересічний русич почував себе на силах творити те саме. Варяги знали про це й тому залюбки осідали на землю боярами, або бралися до торговлі і старалися уникати суперечки й ворожнечі. Не було це важко, бо руське племя було з природи миролюбне і хоч сильне, відважне та завзяте, не рвалося до бою без конечної потреби.
Були думки, щоб післати і сповістити Олешича про замах Свена. Та Путята не згодився, боявся, що на вістку про київські події половина вій-
