103
— Так!
Князь тупнув ногою з досадою.
— Якже те усе сталося, розкажи усе, а коротко!
— Ба, тут нічого розказувати! — замітив воєвода. — Ти знаєш, князю, що я служив уже твойому батькові і тобі ще послужу доки життя мойого…
— Ба, не знать, хто з берега! — докинув наче пророчим духом перенятий князь!
— І знаєш, — продовжив Свинельд, — що у мене нема ні рідні, ні майна, бо й нащо? Тому пильную свойого, так що ніхто не може сказати: Свинельде, тоді а тоді зрадив ти свою славу, завів дружину у загибіль, лихе порадив князеві…
— Правда! — потвердив князь — і я не хочу, щоб ти оправдувався, а лише бажав-би знати, яка сила, чи підступ побідили тебе, зелізний старче!
— Ба, коби знаття! — нахмурився Свинельд. — Ось ніколи ще таких дивних річий не діялося при мені. Перш усього дізнався я, що Циміскій іде на мене з військом. Іде? ну нічо! Обсадив я переходи у горах, а сам збіраю дружину у Переяславці, щоби обійти Ромеїв одним просмиком та ударити з заду, коли вони вовтузити-муться при другому…
— То ти се добре вигадав, наколиб був знав…
— То не бувби посилав сеї грецької тварюки, Калокира — докінчив за князя воєвода.
— Егеж! — кивнув головою Святослав.
— Калокир приказав мені імям князя постягати усі залоги з гірських проходів і йти у Доростол, бо Циміскій іде тамтуди берегом моря, а тут є лише третина його війська з Вардого Скліром на чолі.
— Га! — крикнув Святослав. — Що за Див учив його сеї гадючої хитрості! се страшні люди сі Греки, Свинельде, слабі, трусливі, але небезпечні мов отруя, мов
