102
бородий старець у погнутій та порубаній збруї. Сціпеніла кров з глибокої, відкритої рани на чолі позліплювала білу бороду у крівавий ожелест, а впале лице і червоні очі додавали ще виразу лютости грізному лицю їздця.
— Свинельд! Свинельд! — закричали дружинники і кинулися до прибувших.
З трудом зіскочив воєвода Свинельд, кремезний, та тугий шістьдесятьлітній старець на землю, але не міг як завсіди скорим кроком підійти до князя. Ноги попухли йому від довгої, безпереривної їзди, тому поволі підійшов воєвода до дверий.
Князь зморщив брови і довго приглядався їздцям. Губи князя дрожали раз у раз із лютості, чи зворушення, але видко поняв і без допитів, що сталося, бо спитав лише:
— Тільки усіх?
Свинельд мовчки кивнув головою.
— Іди у хату, обмийся і приходи до мене на вечерю!
Грізно насупившись, пішов князь у свою одрину, а невдовзі поволікся туди і Свинельд, обмитий з перевязаною головою та лівим раменем.
— Сідай, воєводо! — сказав Святослав, а сам ждав, поки Свинельд зїсть вечеру і ходив по кімнаті там і назад. Міжтим з майдану доносилися крики дружинників. У сих окликах звучало наперед зачудування, відтак жаль, а вкінці лютість, гнів, жадоба мести. Святослав розяснив чоло.
— Се гаразд, що дружина гнівається — сказав, — ще не усе пропало.
— Пропасти, то воно пропало! — відповів Свинельд, — але можна втрачене відбити.
— Переяславець упав?
