129
слави нашого племени. Радьмо отже, як відвернути від себе сю небезпеку?
Хвильку мовчали воєводи, вкінці обізвався Шварно.
— Се за мало відвернути небезпеку. Нині роздали ми останки поживи. Завтра по битві не буде вже що їсти. Якщо не знищимо ворога, або не добудемо поживи, пропадом пропадемо.
— А чи дружина знає, що поживи нема? — спитав Свинельд, який все ще носив руку на перевязці.
— Знає! — відповіли хором воєводи.
— І що кажуть?
— Кажуть, — відповів Шварно — ось що: „Будем биться, доки сил, а не стане сил… так раз мати родила! між своїми і смерть легка! Де князя голова, там і наші.
— А де їх там і моя! — докинув князь.
І знов замовкли усі.
— Щож ти, княже, придумав? — питав Шварно.
— Я?… я бачив людоїдів, бачив убійство за кусник мяса, чув як діти, матері і батьки плачуть із голоду. Я знаю, що тисячі готові покласти голови і тому питаю себе: Чи є вигляди на побіду, чи ні? Наколи є, так биймося до загину, а нема, то кожду краплю пролитої крови почислять Боги і духи предків і кинуть нам у очі як убійство.
Воєводи мовчали, а Святослав тер обома руками поморщене чоло, з якого вже давно не здіймала руки чорна жура і тоска. Вкінці встав.
— Ось бачите, тому два дні посилав Циміскій до мене посла з визовом на двобій за землю Болгарів. Зразу думав я, що з глузду зсунуся від радощів, але Хорс-Сварог просвітив моє серце в час, кажучи: „Циміскій добре знає, що я таких чотирьох як він убив-би порожною коновкою“. Хто насилає убійників на другого, у сього сили не богато, а хто убиває зрадою, у сього
