147
— Ти упився, Власте, — сказала, — не будь ти гостем, покликалаб парубків, а так піду собі!
І відвернувшися, бажала відійти. Та він задержав її силоміць.
— Послухай мене, — просив, — я не жартом бажаю розмови з тобою, я просив батька дозволу і він позволив.
Хоч не хоч мусіла Калина сісти біля Власта і спустивши голову, слухала.
— Ти знаєш, Калино, — начав, — що я знаю тебе не від нині, я знав тебе ще у Рогдаївці, коли була малою дитиною. Бач ти тоді мене не любила, але зате я тебе тим більше…
— Я тебе й тепер не люблю, Власте, — перервала йому дівчина і глянула просто у очі молодому бояринові. На її лиці стояв вираз поваги і кождий, лише не Власт, замовкби був сейчас, побачивши у її очах невідкличне рішення покінчити як найскорше розмову.
— Але ось літа йдуть, — продовжав Власт, — виросла ти на красавицю, на славу Ладі-богині, батькові й мені на радість. Пора тобі під вінець, пора батькові спочити на старі роки при дочці та зятеві, пора й мені женитися. Калино, батько віддає тебе мені, схочеш ти мене на чоловіка, опікуна і оборонця?
— Ні, не хочу! — відповіла Калина холодно і знову глянула йому просто у очі.
Він глядів якийсь час у її лискучі зіниці, шукаючи у них жарту, або непевности, але найшов лише тверде, невмолиме рішення.
— Батько… і я…
— Батько і ти можете говорити і рішати, що хочете і про що хочете, лише не про мене. Я за тебе не піду, бо тебе не люблю і кінець! Чи доволі з тебе сього, чи маю се повторити ще й перед батьком?
