148
Скажена злість вхопила за горло Власта. Гарне його лице змінилося в одній хвилі, очі набігли кровю, космата рука вхопила її руку і здавила до болю. Він трясся увесь і тупав ногами з лютости.
— Не любиш?… не хочеш? Га, знаю я, кого ти любиш і хочеш, та нічо з сього. Якщо твій любий не подохне на Дунаї, як його брат, то тут жде його неволя у батька або смерть з моєї руки. Так, тепер уже знаю, хто його остеріг перед засідкою, се певно ти, бо ти бачила, як я радився з батьком…
— Так, се я! — відповіла. — Але ти, Власте, не клапай зубами, мов Бровко на мотузі, бо се тобі нінащо не здасться. Мій суджений, моє Ладо герой, запічників-лежнів не боїться, а і він і я волимо смерть чим неволю… Згине він там, згину я тут, а силою не возмеш мене ні ти, ні батько.
— Ба, побачимо! Ти, дівко, сили не знаєш, бо бач батько розвів свою доню на славу, але я покажу тобі силу й насилу.
— Досить сього! — сказала Калина і відкинувши коси на плечі, встала, поправляючи на голові віночок з рути, у якому звикли були ходити дівчата.
— Ти бажав послуху, я послухала, бажав відповіді, відповіла, сваритися з тобою не буду, бо не ялося. Тиж гість, післаний Богами. Ходи у хату, милости прошу, не гнівай мене і себе, бо увесь сей гнів, се сварка про торішній сніг.
Се сказавши, пішла передом, а за нею ступав Власт, позеленілий з досади. Але доходячи до хати, здивувалися обоє, бо побачили чималий здвиг народу.
Перед хатою сидів Рогдай на лаві, а поруч нього старий Івор і кметь Ярослав. Перед ними стояв високий, статний муж з блідим лицем, у збруї княжого гридня.
