153
не раджу нікому не вірити. Покажеться, що я мантій, то проженете мене, а якщо я прав, то горе сьому, хто стає на півперек волі Святослава. На се не зважується навіть кесар Ромеїв, а мав би поважитися Рогдай?
— Я сіяв… орав… косив… залебедів знову лихвар.
— І збірав! — докінчив Лют. — Що зібрав, се твоє, що остало, се моє, а радше Мстислава Воєславича, якого я тут заступаю. Одначе розстаючись, приказав мені воєвода не проганяти відси Рогдая ані його невісти…
— Невісти? якої невісти? — загомоніли господарі.
Калині вдарила кров до лиця. Вона весь час плакала нишечком, та її сльози, се були сльози радости; се був весняний дощ, що орошує землю теплими плодородними краплями. Коли загомонів нарід, питаючися про невісту Мстислава, встала з паленіючим лицем і випрямившись гордо, сказала звучним голосом:
— На Ладу і Сварога! невіста Мстислава Воєславича перед лицем Богів та людий, се я!
— Слава, слава, — гукнула громада, — остань Калино у нас! На щастя! на славу! на добро!
— То значить, що я не мушу тікати у Рогдаївку? — спитав Рогдай, який не розумів ще гаразд, про що саме бесіда.
— Ні! відповів Лют — можеш собі сидіти і тут, аж доки не перевезеш усього свойого майна у Рогдаївку, або й до повороту Мстислава. Господарство віддаш мені і Калині, а сам роби, що знаєш, але від волості тобі вара! Ти зорав і обсіяв, але ти й дістав Залісся у застав також зоране і засіяне. Тому мовчи і слави ймення князя і ласку воєводи Мстислава, бо він тут стане княжим тисяцьким на усю тиверську землю.
Рогдай покірно схилив голову і серед насмішок та лайки присутніх потьопав у хату. В сій хвилі коло воріт задудніли копита та залунали проклони. Побачивши
