156
під ноги Мстислава. І тоді пізнала дівчина, що Мстислав казав правду, коли відходив у Київ. Рогдай не любив її, а тільки гріш та свої замисли. Тепер, коли її воля станула в супереч його намірам, пропала десь і уся любов батька до дочки. Сей старець, який завсіди годив Калині у чомуб то й не було, ставав тепер проти неї мов ворог і бажав насильно переперти свої бажання, без огляду на щастя власної дитини.
Але Калина дозріла у послідних переживаннях і перестала бути дитиною. Розлука з Мстиславом, душевний несупокій і грижа, розпука при гадці про його смерть зродила у неї свідомість, що її щастє уже не при батькові. Її очі відкрилися на батькові слова і діла і вона нагло побачила, що там, де бачила досі старечу неміч і упір, на ділі була злоба і нахабність недоброго й захланного чоловіка. Супроти сього зродилася у неї постанова поберегти свойого щастя всупереч волі батька та на упір відповісти упором. У своїй постанові звернулася вона й до Люта і сей приобіцяв її усяку поміч, якої буде потреба, хотяйби навіть прийшлося ужити супроти Рогдая сили.
— Ти, доню, не бануй, — сказав її раз Лют, — Рогдай батько, повинен дбати про твоє щастя, а як що не хоче, то треба його присилувати. Воно часами не завадить сказати і старому: „Так буде, бо так краще, а ти повинуйся, бо лекше хату одним словом зруйнувити, чим на ново поставити“. Ось чого навчили нас війни і походи. Краще послухайте молодого, як що радить добро, чим старого, який верзе дурниці.
— Та я се знаю, дядьку, — відповіла дівчина — але бачиш, я боюся кари Богів на мене і Мстислава, якщо батько затнеться.
Лют засміявся.
— Ха, ха, ха! маленьке ти ще дівчатко, ну і дур-
