178
Дажбог вивів у світ заквітчану, умаєну княгиню Весну та указав лісам, горам, степам, лугам, людям і Богам.
Вийшли люди з задимлених хат вітати Весну-богиню співом, танком та жертвою, а і Боги глянули ласкаво на гожу дівчину, що з далекого південного підсоня ішла у зморожений край — землю Дажбога, увінчати світ красою. Зірвався Стрибог з ложа снігових хмар та кинувся ладити весні прієм. Віддих його нісся з полудня та заходу, стопив сніги своїм теплом, а що осталося, сполокав теплим весняним дощиком. Поплили леди-криги ген у Руське море, заграли води, а на чорному, сірому, або бурому гиллі дерев указалися жовтяво-зелені пупянки.
Був вечір. У світлиці в Заліссю сиділи по вечері воєвода з жінкою, Лют та кількох бояр. Старий Рогдай вже спав у одрині, а Калина клала на порозі мисочки з останками поживи для Домових та душ померших, що у весняному вітрі відбувають свої мандрівки з темного Заходу у золотий край сонця на Сході.
Мужі радилися, коли їм виступати у похід.
— Крига сплила і перші повені минули — говорив Мстислав. — Води ще доволі і певно не бракне її під човнами по мілинах. Завтра досвіта розїдемося по селам та городам і до вісьмох днів зїдемося на перевозі. Там заждемо ще пять-шість днів, принесемо коня в жертву Перунові, а кізла Водяним і поїдемо.
Дрогнули уста у Калини. Вона відвернулася і рукавом закрила очі.
— Не плач, Калино, — сказав Мстислав, усміхаючись до своєї любої „хоти“[1]. — Боги добрі, Боги ласкаві вернуть тобі чоловіка. Не усі падуть у бою, а мене кличе туди не лише бажання невмірущої слави, але й вдяка до князя, якому усе завдячую.
- ↑ Хоть-и — жінка-дружина у староукраїнській мові.
