187
землі та народу, на глум „поганим“, Болгарам, Вятичам, Ляхам…
Понуро гляділи в огонь гридні Святослава. Для них певно не було місця у дружинах молодих князів. Хто знає, чи не пропаде й їх доробок у Київі, де князь переховував паї добичі своїх дружинників, добуті у війнах. Валився світ, збудований мечем, а з ним падали й усі його будівничі…
Мстислав сидів довго без руху, закривши лице руками. Нагло встав.
— Братя! — кликнув, — не попадайте у зневіру! Вона ворогам добра — се сестра Морока, Чорнобога, Дива. Правда, лишив князь нам безурядицю у краю, але оставив і заповіт. Киньмо крівавий меч, добудьмо плуг і живім для нашої землі, як жили для князя. Він сам пізнав, що не добро творили його походи, що воєнна слава кидає тінь… Живім життям народа, працею, доробком, а збруєю відражуймо лише ворогів. Бо якщо понесемо у чужу землю огонь і меч, втратимо свою землю, шукаючи чужої…
Розїхалися бояри по своїм селищам, по городам та хуторам, дружинники Святослава, які були у Заліссю поїхали у Київ допоминатися про свої паї. На дивне диво віддали їм їх, але ніхто не здержував їх при князеві. Свинельд і Малуша поїхали були у Новгород, тому й гридні, порадившись з собою, на літо вернули — у Залісся. Тут молодий господар Мстислав переводив нові корчунки, а на новинах осаджував утікачів зі сходу, які спасалися утечею від Печенігів та від княжих дружин, що грабили села противників. У праці помагала йому Калина по смерти Рогдая, який помер у червні, саме якось в рік по похоронах Воєслава. Не богато жалю лишив по собі старий скупиндя.
