19
Перед хатиною застав чимале збіговище, кілька порожних теліг стояло на доріжці, що вела у село, а довкола хати поралися чоловіки, жінки та дівчата. Батько, наряжений з мечем в руці, в шоломі на голові, та зі щитом на грудях, лежав на санях, покритих ковром, прибраним цвітами та чатинням. Довкола розставлено столи, а на них мясиво, молоко, сир, коливо, хліб, колачі та буханці, збанки пива і меду. Мстислав аж остовпів.
З плачем простяг руки до людий.
— Батьки мої рідні, братя любі, що ви затіваєте, які Боги привели вас сюди глядіти на нашу нужду та горе? чим-же я вас прийму, панове громада? Батечку мій убогий? нема у тебе житниць, ні сусіків, ні пивниць — хиба усміх ласкавий Бога-Дажбога воздасть вам усім сторицею, а я…
І перший раз по смерти батька заплакав молодець гірко. Та ось кинулися до нього старші чоловіки розважати. Начальник громади, кметь Вовчур, взяв Мстислава за плече та обізвався.
— Коли батько умре, всі діти ідуть його ховати, щоби над його могилою пожелати собі довгого життя та просити небіщика переказати їх бажання Богові Сварогові. Покійник був батьком усім, кождий зазнав колись його добродійств на собі та дітях своїх. Тому і кождий іде нині пращати його. Бо се був добрий боярин, а другий такий не буде.
— Ох, не буде! — почулося між народом.
— Сей новий лише закупів плодить! — говорили одні.
— З кождого лиха користає! — жалувалися другі.
— Боги-б його побили!
