18
— Нічогісінько!
— А щоб Морана побила проклятого скупиндю! — гукнув Ярослав. — То Рогдай не лишив вам нічого?
— Нічого! але батько і я стаємо закупами аж від осені, як що не віддамо до сього часу трицяти гривен. За сю проволоку одного року та за відсотки від позики забрав Рогдай наше посілля з усім, що у ньому було. Він був у праві; навіть князь не міг би нам був помогти, хиба заплатити довг і відсотки. Тому ми осіли в опустілій хатині, а з усього майна взяли лише ось се.
Ту Мстислав показав на скриночку.
— А чомуж батько не переказав до мене? — горячився Ярослав. Я був би поручив за нього.
Мстислав усміхнувся.
— Вибачте, дядьку! хто ціле життя гараздував, той радше з голоду погибне, чим піде просити.
— Ну так, але ти міг…
— Я мойому батькові у вічі не глянув би, наколиб його сам, без помочи прогодувати не вмів. Тепер ось друге діло… похорони — людий треба…
Настала мовчанка. Ярослав ходив нахмурений по світлиці, вкінці станув перед Мстиславом.
— Мені дуже прикро й гірко, що твій батько забув про мене. Знаєш може, що сьому десять літ умер мій батько, а хата по похороні згоріла. Я бажав було покинути село та йти у світ, але старий Воєслав споміг мене грошем і радою і то не за відсотки, а за добре слово. От як князь посилає бояринові: віддаси — гаразд, а не віддаси — Боги з тобою! Грошевий довг я віддав, але довгу вдяки ні. Тому іди, хлопче у хату, я тобі припасу пішлю, скільки треба, а за скірки порахуємося по похороні.
Глибоко тронутий поважанням та любовю, яку всі відчували до його покійного батька, ішов Мстислав домів.
