23
З пустих кутів повіє на нього холод кістлявої смерти, пустка, нужда, самота, покриють мракою його очі та чоло, наллють у душу печалі. Ні розмови, ні розради, не найде він у нікого, хиба… у неї, у Калини… Та ба, вона дальшою йому видавалася чим колинебудь. З чим приступить він тепер до неї, коли у нього лише тільки майна, що на ньому. Куди поведе її? у вогку нору на березі? чим нагодує її? прошеним хлібом?
Сумний, сумний та похмурний наче темна ніч доходив молодець до своєї хати.
А міжтим на сході став бог Хорс з Дністрових хвиль підіймати румяне, молодече лице. Червоні блески зрумянили білу мраку над водою, позолотили росу на зелених листках дерев дубів, буків, яворів, вільх, беріз, деренів. На полянках стали кульбаби відчиняти свої жовті цвіточки, на вогких місцях жовтіли козелці та ясніли незабудьки, на сухих бабки, протачники, придорожники та дівини. Пахощі наповняли свіжий воздух весняного ранку.
Аж ось перші золотисті та теплі лучі червонявого сонця упали на гущаву дерев і мов на даний знак заграв ліс тисячними звуками радощів. Усяка птичка і велика і маленька раділа, що минула темна ніч зі своїм страхіттям та небезпеками, що сови, пугачі, куни та тхорі позашивалися уже у свої тьмаві нори, а світ полишили дітям сонця — співучим птичкам. Синички, щиглики, дрозди, жайворонки, волосінки, воловики та безліч всякої пташні викрикували на всі лади наче на взаводи, хто голоснійше гукне на славу Дажбогові. Десь далеко озвалася кукавка мов щастя, що грається у піжмурки з людьми, питаючись: де я? де я? А всьому тому надавав лад і такт чорний дятель, що раз у раз настукував у червивому галуззі: Стук, стук, стук, стук! — наче сказати хотів: „Радійте життям, співайте, живіть,
