24
трудіться, раз два, раз два, бо життя не жде, лиш пливе мов вода… і смерть теж ні!“
Аж зрадів Мстислав серед усеї тої величі природи своєї рідної землі, аж проясніло його лице, коли сидячи перед чорним входом у свою хату, глянув на ріку, що сліпила вже очі блеском відбитих лучів сонця.
— А колиж то ти, небоже, зволиш прийти до господина твойого з поклоном? — почувся нагло біля Мстислава тряский, старечий голос з якимсь гірким, гарікливим відтінком.
Мов опарений зірвався молодець з каменя, на якому сидів.
Перед ним стояв Рогдай.
— Гаразд з приходом, боярине! — сказав, а його оживлене красою природи лице, споважніло, наче скамяніло у одній хвилі. О, як низьким та малим видавався йому сей чоловік проти велетенських сил, яких впливу дізнав ось на собі: смерті, любові та краси природи. Тому глядів на високу, мов тика висохлу стать старого скупаря, наче на їдку гадюку, якій виломили зуби.
— То твій старий умер? — питав Рогдай.
— Умер; вже і похований! — відповів молодець.
— Умер, умер, похований! а моїх трицять гривен хто віддасть, га?
Круглі, вибалушені, кровю набіглі очі витріщилися на Мстислава, здавалося, що ось, ось Рогдай проколе його своїм закривленим, яструбиним носом. — Га? — повторив по хвилі.
— Твої гривни не пропали, боярине, — відповів Мстислав, — пожди, віддам! Боги бачили, як ти давав їх батькови у позику, Боги бачитимуть, як я їх тобі зверну!
— Ха, ха! — зареготався дід. — Зверну, заплачу, а з чого, жебраку? де твоя спадщина, де худоба, двір, раби, скіри, срібло, віск, мід? чим заплатиш?
